![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
Алея майстрів (за підтримки Музею-квартири Павла Тичини) 12.00 – 18.00
Виставка-продаж виробів народних майстрів
Книжковий ярмарок 12.00 – 18.00
Виставка-продаж книжок від українських видавництв
Куратори – брати Капранови, видавництво «Зелений Пес»
15.00 Казки від САШКА ЛІРНИКА
Козацькі розваги – Галявина «ЯРИЛО» 12.00 – 18.00
Братство козацького бойового звичаю «Спас»
Сцена «Під стінами Лаври» 14.00 – 18.00
17.25 – ГУЛЯЙГОРОД (Кіровоград)
Майстерня танців 14.00 – 18.00
15.00 – майстер-клас українських танців (ГУЛЯЙГОРОД)
Кобзарська сцена 14.00 – 18.00
14.00 – ВАСИЛЬ КИРИЛИЧ (м. Дрогобич, Львівської обл.)
14.35 – МИКОЛА ТОВКАЙЛО
15.10 – МИХАЙЛО ХАЙ
15.45 – МИХАЙЛО КОВАЛЬ
16.15 – ЯРЕМА
16.50 – ІГОР РАЧОК
17.25 – ТАРАС КОМПАНІЧЕНКО
Вечірня сцена 18.00 – 22.00
18.00 – УКРАЇН’SKA (фолк-проект гурту MAD HEADS XL ) (Україна)
19.00 – ZALVARINIS (Литва)
20.00 – VALKYRIEN All STARS (Норвегія)
21.00 – FANFARA SHAVALE (Румунія)
"NASHI" from pivnich on Vimeo.
Господь напевне теж кожної п ятниці з усіма українцями дивиться "СВОБУДУ Шустера" і йому точно нас стає жаль , тоді він щосуботи відсилає своїх ангелів що б розрулити ситуацію ,але темні сили не сплять вони чатують на посланців ...навіть там де непрохідні болота й дрімучі ліси , навіть там де не ловить МТС
Ярослав Стецько "Дві революції" - приклад двох революцій: революції Хмельницького і революції Мазепи.
Хмельницький зумів поставити не тільки питання визволення нації з-під національного гніту, він поставив і питання визволення з-під гніту соціального. Він об'єднав і еліту, і "чернь".
Мазепа, в свою чергу, зважив лише на національний аспект боротьби, забувши про соціальний, тому його революція зазнала поразки.
Коли ви поїдете у Сполучені Штати, то помітите, що там скрізь домінує дух нації, яка є в більшості. І ніхто не буде бавитися у демократію, людина має говорити, писати, віддавати накази англійською. Нехай іспаномовне населення, якого так багато в США, лише спробує підняти питання про статус іспанської мови як державної... І це в емігрантській державі. А що вже говорити пре держави національні, які традиційно існують в Європі.
Для прикладу, як стають громадянами Франції. Для цього не достатньо прожити в державі 15 років, не достатньо знати досконало її мову та закони - треба ще скласти іспит спеціальній комісії з адаптації, яка звертає увагу не тільки на знання мови, але, й на те, наскільки людина психологічно стала французом, наскільки її життя та діяльність у Франції не будуть руйнувати традиційну французьку культуру.
Коли нас питають, за що ми критикуємо демократію, ми відповідаємо: "Якщо "демократію" розуміти в буквальному значенні слова, а з грецької воно перекладається як "народовладдя", то ми - також демократи, ми - за народовладдя. Але якщо демократію розуміти в модерному значенні, де права людини є вищі, ніж права народу, то ми проти такої демократії. Коли в сім'ї або в родині є людина, яка свої особисті інтереси ставить вище, аніж інтереси цілої родини, люди справедливо засуджують її, називаючи егоїстом, людиною низької моралі, людиною, з якою не варто навіть вітатися. Наш народ - та сама родина, тільки більша, 50-мільйонна. І тому людина, яка не буде свої інтереси узгоджувати з інтересами народу, або відкрито декларуватиме, що її приватні інтереси є важливіші, ніж добро спільноти - є той самий егоїст, якому не варто подати руки. А сьогодні так звані "демократичні" рухи галасують, що "егоїзм, тобто індивідуалізм має стати нашим ідеалом, нашим дороговказом в майбутнє".
http://nation.org.ua/news/news9190.h
http://glas.org.ua/projects/teleexcursi
http://glas.org.ua/projects/teleexcursi
Задовго до зруйнування Січі царський уряд, поступово звужував її автономію, не тільки відбирав землі, а й втручався в галузі управління, самоврядування, судочинства, церковні справи.
Зі вступом Катерини II на престол втручання царизму в демократичний лад Запорозької Січі, її управління набрало безцеремонного, брутального характеру. Але на далеких обріях вимальовувалася неминучість війни з Туреччиною, протистояти якій у південних степах без запорожців російській армії було б непросто. Тому кошовий отаман Січі Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запорожжі, ще десять років залишався кошовим отаманом і протягом семи років війни командував військом. Доля Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній із розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор, фаворит Катерини II, Потьомкін. Для операції проти козацтва було використане військо, що поверталося з російсько-турецької війни, загальною чисельністю понад 100 тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Текелі. Царські війська швидко зайняли Запорожжя - певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном із 20 невеликими гарматами. Залоги були ще слабкішими. 4 червня (за старим стилем), ніде не зустрічаючи опору, піхотно-кінне з'єднання царських військ, ніким не помічене, підійшло до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено, на вулицях передмістя поставлено охорону. Після блокування січової гавані на річці Підпільній і захоплення суден, що стояли там, Текелі ждав зустрічі з кошовим отаманом. Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. Небажанням проливати християнську кров пояснили вони свою позицію. Наступного дня за наказом Текелі із січових сховищ забрали й вивезли в поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди й частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, пушкарню засипали. Вища січова старшина була репресована.
http://spas.net.ua/index.inc.php
Вже до кінця XVI століття запорізьке козацтво перестало бути дивиною, екзотичним явищем для Європи. Україна, яка входила до складу Речі Посполитої, починає відігравати все важливішу роль у міждержавних відносинах країн Старого Світу. І, попри те, що запорізькі козаки були підданими польського короля, вони дуже часто вели самостійну політику у військовій сфері, не озираючись на Варшаву.
Так, після кількох їхніх вдалих походів у 80-х роках XVI століття (насамперед після взяття і зруйнування турецької фортеці Бендери 1583 року) ватиканська дипломатія вирішила залучити запорожців до участі у «Священній Лізі» — союзі християнських держав, занепокоєних посиленням експансії турків- османів у Європі. Польща, в особі її короля, трансільванського князя Стефана Баторія, стосовно Порти займала примирливу позицію. Наляканий приготуваннями турків до війни після перемоги козаків у Бендерах, він наказав стратити у присутності турецьких дипломатів 31 запорізького козака, які брали участь у цьому поході. Війна з Московією у Лівонії цікавила Стефана Баторія набагато більше, тому він і намагався не псувати стосунків із султаном.
Попри блискучу перемогу союзного християнського флоту над турецьким біля мису Лепанто 1571 року, вже через чотири роки Венеціанська республіка втрачає острів Кіпр. Османська імперія 1585 року укладає з Венецією, котра мала могутній флот, мирний договір, після чого всі намагання папського престолу укріпити позиції «Священної Ліги» (зокрема й шляхом залучення до неї запорожців), виявилися марними. Турецька дипломатія взяла гору.
Та вже у 90-х роках XVI століття західні політики знову починають шукати контактів із запорожцями. Так у 1593 — 1594 роках папський посланник Олександр Комулович і посол імператора Рудольфа II Еріх Лясота зуміли за певну плату найняти і направити до Молдови, що була васалом Порти, загін із 12 тисяч добровольців.
Повернувшись до Регенсбурга, Е. Лясота, який залишив вельми цікаві записи про свою поїздку до Запорізької Січі, занотував: «Мене і козаків (послів) прихильно прийняв на аудієнції цісар (імператор) у присутності таємних радників, причому козаки подарували цісареві два турецьких прапори». Похід очолив майбутній керівник повстання проти поляків Северин Наливайко. Молдавський господар зазнав поразки і на деякий час визнав себе васалом австрійських Габсбургів.
Козаки фактично вперше виступають у ролі кондотьєрів (найманців), навряд чи такими їх можна було назвати, коли вони воювали під знаменами свого сюзерена — короля Речі Посполитої. Окрема тема — участь запорізьких козаків у походах Лжедмитрія I та Лжедмитрія II у 1607—1612 роках до Московії. Та знову ж таки, головним натхненником самозванців був саме польський король. У 1604 році гетьман Семен Скалозуб із 4-тисячним загоном виступив у похід на чорноморське узбережжя Туреччини; багато в чому саме ця подія зірвала запланований напад османів на Австрію. Активність запорожців на північних рубежах Порти не слабшала і у 10 — 30-х роках ХVII століття. Походи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, вирішальна роль козаків у перемозі над турками і татарами 1620 — 1621 рр. під Хотином загальновідомі, і не ставляться під сумнів навіть польськими істориками.
Незабаром у Європі розгорілася перша загальноєвропейська війна — Тридцятилітня (1618 — 1648). У ній брали участь австрійські й іспанські Габсбурги, Баварія, ряд німецьких католицьких князівств (за підтримки папського престолу) з одного боку, і — блок німецьких протестантських князівств та Чехія, яким допомагали на певних етапах Данія, Швеція, Франція, Трансільванія, Англія й Голландія — з іншого боку. Залежно від того, хто наймав козаків, на боці тих сил і брали вони участь у цій війні.
У жовтні 1619 року, в самий розпал облоги Відня повсталими чехами і трансільванцями Бетлена Габора, до Закарпаття ввійшов 10- тисячний корпус найманців-запорожців, які стали під знамена імператора Фердинанда II Габсбурга. 22 листопада 1619 року вони розгромили трансільванців, взяли в облогу міста Кошице і Пряшев у Словаччині і фактично зірвали плани військ Антигабсбурзького блоку, змусивши їх зняти облогу Відня. Однак козаки, у зв’язку з відмовою австрійців виплатити їм всі належні гроші, у середині грудня 1619 року повернулися на Січ.
1631 року дві тисячі козаків на боці армії генералісимуса «Священної Римської імперії» Альбрехта фон Валленштейна брали участь у бойових діях у Сілезії проти Саксонії — союзника тріумфатора цієї війни, шведського короля Густава II Адольфа. Із запорожців формували ескадрони легкої кінноти у підрозділах імперських генералів Верта й Галласа, причому сам Валленштейн віддавав їм перевагу, цінуючи козаків вище за польських гусарів і не нижче за визнаних майстрів глибоких рейдів у тил ворога — хорватів.
У книзі Володимира Січинського «Чужинці про Україну» наводяться цікаві дані про участь козаків у бойових діях імперців у Люксембурзі. Так у № 81 (1631 р.) тижневика «Gazette de France» знаходимо також вельми цікаві відомості про 4-тисячний загін кінних українських козаків під керівництвом полковника Тараського, який під прапорами імператора воював у Люксембурзі, Фландрії та Пікардії проти французьких військ генерала де Суассона. Після першої невдачі «козаки напали на французів зі страшним криком; наші люди (французи), не звикли до такого крику, так злякалися, що почали тікати і відступили до болота на іншому березі річки...»
Австрійське командування створювало із запорожців легкі кавалерійські полки та ескадрони, які здійснювали проникаючі рейди до північної та північно-східної Франції. Так у лютому 1636 року двотисячний кавалерійський полк запорожців через річку Маас біля Вердена увірвався до провінції Шампань, розгромив частини французів, що розквартирувалися там і з багатою здобиччю повернувся до місця розквартирування австрійських військ — до Люксембургу.
Умови служби козаків завжди визначалися в договорах (контрактах). Простий запорожець отримував щомісяця до 6 талярів, а полковник Павло Носковський, який був командиром полку — 200 талярів, що на ті часи було просто астрономічною сумою. Однак умови контракту повністю не виконувалися австрійським урядом, тому восени 1636 року козаки Носковського полишають театр бойових дій і по дорозі на батьківщину, у Сілезії, чинять бунт, вимагаючи в імперської влади негайного розрахунку. Невдячні австрійці висилають цілий каральний корпус, який сильно пошарпав полк запорожців і змусив їх перейти австрійсько- польський кордон.
Дуже цікаве, але не до кінця роз’яснене питання про участь козаків у складі французьких військ в облозі морської фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Точно відомо, що Богдан Хмельницький, який займав тоді другу за значущістю на Січі посаду — військового писаря, 1644 року зустрівся у Варшаві з послом Франції графом де Брежі. Саме останній порадив кардиналові Джуліо Мазаріні, котрий визначав усю зовнішню політику Франції, взяти козаків на службу.
Нарешті у жовтні 1645 року після довгих переговорів полк запорізьких козаків (до 2400 чоловік) морським шляхом через польський порт Гданськ вирушив до Кале. І ось тут починається найцікавіше — історики (українські, французькі, польські) давно ведуть суперечку про те, хто ж очолював цей загін українських найманців. Польський дослідник Збігнев Вуйцик говорить (після багаторічних пошуків у польських та французьких архівах), що Богдан Хмельницький, однозначно, все ж таки не був у Франції. Також важко погодитися і з думкою більшості українських дослідників, які кажуть про те, що командували запорожцями біля Дюнкерка полковники Іван Сірко та Солтенко. Цікаво, що про них у період з 1648 по 1655 роки, у роки Визвольної війни українського народу проти Польщі, практично нічого не було відомо, — і це за дуже скрупульозної роботи писарської служби Війська Запорізького.
Та все ж таки можна з певністю сказати, що козаки брали участь у жовтні 1645 року в бойових діях у Фландрії і взятті приступом фортеці Дюнкерк (капітуляцію іспанського гарнізону було прийнято 11 жовтня 1646 року). Однак знову, як і в Імперії, місцеві власті ошукали найманців (цілком у дусі того часу), і частина з них повернулася в Україну, а частина перейшла на бік іспанців.
Із закінченням 1648 року Тридцятилітньої війни і підписанням мирного договору в Мюнстері й Оснабрюцці, бойові дії між Францією та Іспанією не завершилися. Є свідчення того, що окремі підрозділи запорізьких козаків воювали з французами на боці іспанців 1655 року у Фландрії.
Школа Тридцятилітньої війни, яку пройшли дуже багато козаків, що згодом брали участь у Визвольній війні з 1648 року, мала позитивний вплив на боєготовність запорожців. Силу їх дуже скоро біля Жовтих Вод, під Корсунем, Пилявицями та Зборовом відчули регулярні війська Речі Посполитої.
http://www.day.kiev.ua/48191/
З самого дитинства малих хлопчаків робили мусульманами(або насильно примушували приймати іслам),виховували в ненависті до християн(в майбутньому такий яничарин запросто без докорів сумління вбивав власну матір чи братів по крові,саме через це в українській мові сформувався такий вислів як ''яничар'' - що характеризує людину як зрадника та ренегата).І з самого дитинства з них робили воїнів(вчили вбивати),але також вкорінювали у їхню свідомість сліпу покору і служіння господарю-султану.
Османська імперія чи Оттоманська Порта була утворена в 13 ст. і можна сказати проіснувала 5 століть.А існувала лише завдяки веденню постійних війн(без них вона б не могла існувати через внутрішню нестабільність і необ'єднаність і з часом розпалася б,що в кінцевому результаті і сталося).
Для ведення постійних війн,потрібна була велика армія(в османів вона була завжди,і була найбільшою).Але в більшості випадків коли турки перемагали,то не завдяки могутності свого війська,а завдяки чисельності.Тому що,хоч і турецька армія була великою,але в порівнянні з європейськими-вона була менш боєздатною і гірше озброєною,тому перемагали в більшості завдяки кількості.В кращі періоди свого розквіту Османська імперія могла відправити будь-куди на війну 250 тисяч чол.І це при тому,що по всій імперії лишалися гарнізони для оборони.
Але гордістю турецького війська були яничари!Це були добре вишколені і підготовлені воїни,яких вчили військовій і бойовій майстерності з самого дитинства.Воювати на славу Османськой імперії(схоже як легіонери воювали на славу Риму)-було їхнє життєве призначення і обов'язок.Яничари як вид війська чи явище проіснували близько 300-сот років,можна сказати так само як і козаки,хоча в майстерності-вони значно програвали запорожцям!Яничари-це була головна ударна сила османського війська,і часто відігравали переломну роль у перемозі турків.
Вони вважалися однією з кращоих піхот Європи того часу.Але найкращою на той час в Європі була козацька піхота!
Не завжди в історії Туреччини тривали безперервні війни,були і султани які проводи відносно мирну політику.Тоді війська розходилися по казармах і нудилися місяцями,а то й роками.Вони мало часу витрачали на підвищення своєї військової майстерності чи підтримання нинішньої форми-в основному вони протринькували усі свої гроші на гульню та жінок.А коли їм вже набридало сидіти без діла(бо ж більше нічого не вміли)то бунтували,були навіть повстання.Часто скидали султана чи вбивали,а на його місце(бувало і силоміць)ставили іншого,а якщо і той не підходив,то приводили до влади силою такого який би вів їх на війну.
Поступово змінювався час,змінювалися султани,змінювалася політика і відносини з іншими державами,змінювався устрій імперії,врешті-решт змінювалася сама Оттоманська Потрта і з плином часу ставала іншою.По-новому перекроювалася карта Європи і світу,Османська імперія почала слабшати і ставати все менш сильним гравцем на міжнародній арені.Вона перетворилася на державу,яка намагалася зі своїх колишніх імперських володінь-врятувати все що можливо,але всі наступні війни тільки ще більше підривали її могутність.
Змінилися і яничари-їх статус,доцільність...
Відтепер це вже не були дисципліновані воїни які сліпо виконували накази свого султана!
Яничари складалися з кількох армій чи краще сказати з багатьох загонів.Ними керували воєначальники.Ці їх керманичі мали свої інтереси в різних сферах та свою позицію щодо всього,і часто політика султана не співпадала з їх політикою.Все частіше яничарам не подобалась політика султанів і виникали бунти і повстання,відбувались державні перевороти.Яничар ставало все важче контролювати.Яничари вже стали такою собі окремою військово-політичною кастою,яка була фактично автономною від султана.Вони намагалися все більше своїх людей проштовхнути на високі державні посади,щоб ті відстоювали їхні інтереси.
При Сулеймані Великому кількість яничар нараховувала 40 тисяч чоловік.Через 50-100 років їх чисельність зросла до рекордної кількості 1 млн воїнів!
Деякі султани намагалися зменшити таку велику кількість яничар,але їм це не вдавалося і їхні спроби призводили до бунтів.
Точно відомо,що за часів правління Махмуда II,який на початку 1800-х років знищив яничар - платня виплачувалася більш ніж на 400 тисяч яничар.На той час їх утримання було вже дуже дорогим для султанської скарбниці.Але точної кількості яничар ніхто не знав.Тому що яничарам - розквартированим у провінціях,платня часто не виплачувалася роками,тому списків ніхто і не складав.Також воєначальники перебільшували кількість своїх яничар - і зайві гроші осідали у них в кишенях.
І султан Махмуд II вирішує провести реформу армії,з метою розпуску яничар,які були не тільки дорогим задоволенням але уже й серйозною загрозою.
Воєначальники яничар виступили проти такої реформи і вимагали від султана страти авторів такого проекту.Але той передбачивши такий хід подій-вислав на них діючу армію,роздав зброю населенню столиці і проголосив релігійну війну проти яничар!
Відбулася битва на вулицях Константинополя і в казармах.Солдати та городяни вривалися в будинки і винищували яничар з дружинами та дітьми.Захоплені зненацька яничари майже не чинили опір.Не менше 10 тисяч,а по вірніших відомостях - 20 тисяч яничар було вирізано!Трупи кинуті до Босфору.Інші розбіглися по країні і приєдналися до розбійників.В провінціях провели масові арешти та страти.Багато яничар здалося та було розформовано по полках.
Отак і закінчилася трьохсотлітня історія яничар - однієї з найгрізніших піхот Європи!
За період національно-визвольної війни було знищено(вирізано,спалено,повішено,посадж
Переяславська угода 1654 не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана.
«Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою!
В нас був свій уряд,власне військо,власна зовнішня політика(обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя),власний суспільний та економічний устрій,власне законодавство і судочинство,власні фінанси(обов'язок,доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері),а також власне церковно-культурне життя!
«Когда король Казімір єсть в Польще Іоан, -- в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».
Фестиваль буде цікавим кожному, незалежно від віку та виду діяльності, адже нестиме у собі інформацію з глибини віків про одну з унікальних самобутніх ланок національної культури. Кобзарство – це сувора традиція, звичай та незвичайна історія про співців українського народу.
5 червня
12:00 Початок кінопоказів
17:00 Відкриття виставки традиційних інструментів з колекції
Державного Музею народної архітектури та побуту «Пирогово»
18:00 Концерт цехових кобзарів та лірників з усієї України
19:30 Традиційні танці під троїсту музику
6 червня
10:00 Кінопокази
Робота виставкової експозиції
Виставка дисків та літератури
15:00 Майстер-класи з виготовлення та гри на традиційних інструментах
Живе кобзарювання
18:00 Концерт цехових кобзарів та лірників з усієї України
19:30 Традиційні танці під троїсту музику
7 червня – Трійця
10:00 Освячення інструментів у церкві Івана Богослова (територія Михайлівського собору)
Кінопокази (приміщення музею)
Робота виставкової експозиції
Виставка дисків та літератури
15:00 Живе кобзарювання
17:00 Святковий концерт кобзарів та лірників
18:30 Танці під троїсту музику
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво…
Зв'язок:
Київський Кобзарський Цех www.ceh.org.ua
УЦНК «Музей Івана Гончара» www.honchar.org.ua
Продюсерська Компанія «Ethno Sound» 8 044 331 82 70
Якби не втратили той шанс-то землі України могли б бути значно більшими!А все через те,що Хмельницький не хотів іти проти Росії.Тоді він ще не знав,яким буде ставлення Росії до нас наступних три з половиною сотні років.
В Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара» з 13 по 15 червня пройде кобзарський фестиваль із майстеркласами, виставками, презентаціями, концертами і, звісно ж, стародавніми танцями з живою музикою.
Про що не знають люди
Українське кобзарство майже з часів середньовіччя зберегло традицію, що, як показує час, не вдалося у жодній іншій європейській країні. Однак ця традиція досі була втаємничена, сьогодні нею володіє не більше тридцяти осіб у кількох областях України. Живого діалогу співців із народом, що спостерігався ще на початку минулого століття, немає. А електронні засоби музикування нині, здається, витісняють навіть універсальну гітару.
«Кобзарські інструменти мають великий потенціал, — переконана одна з організаторів фестивалю, вчений секретар Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» фольклористка Катерина Міщенко. — На них дуже легко вчитися. Усе, що зіграєш, буде мелодією. Більшої музичної кваліфікації вимагає лише кобза, в якій поєднані техніки гітари, скрипки і традиційної бандури. Ці інструменти дуже мобільні, легенькі — закидаєш на плечі і йдеш. Вони не поширені тільки тому, що люди про них не знають». Серед братчиків Кобзарського цеху небагато професійних музикантів, зате є лікарі, літератори, художники, мовознавці, історики. Адже кобзарство — це не самовираження митця на сцені, а філософська традиція, своєрідний спосіб життя. Серед учасників фестивалю — режисер Олесь Санін, Тарас Компаніченко, Ярема (Вадим Шевчук), Едуард Драч, Тарас Силенко, Кость Черемський, Юрко Фединський. І, звісно ж, цехмайстер Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Михайло Хай.
Не випадково місцем проведення фестивалю обрали Музей Івана Гончара. Його засновник, скульптор і громадський діяч Іван Гончар, ще з 1960х років приймав у себе кобзарів — зокрема, засновника сучасного Київського кобзарського цеху Георгія Ткаченка. А кобза й ліра з колекції приватного музею Гончара слугували зразками для відродження традиційних кобзарських інструментів.
Останніми роками в оновленому музеї уже кілька разів відбувалися мініфестивалі й виставки кобзарських музичних інструментів. Цього разу також експонуватиметься виставка інструментів, фото і архівних матеріалів, а також книг і дисків про кобзарство. У п’ятницю і в суботу з ранку до обіду будуть майстеркласи з таких інструментів: старосвітська бандура, кобза, ліра, торбан. Цехові майстри покажуть охочим, як майструвати кобзу чи ліру, поділяться секретами вибору «музичної» верби чи клена. Вечорами впродовж трьох фестивальних днів відбуватимуться концерти, а в неділю ще й будуть танці — традиційні українські, у супроводі троїстих музик. Гості переглянуть фільм «Мамай» Олеся Саніна та документальну стрічку Ганни Яровенко «Фієста» про сучасного кобзаря з Черкащини Михайла Коваля.
Чому вирішили влаштувати фестиваль саме на Трійцю? «На Трійцю, за традицією, розпочиналося кобзарювання, а на Покрову завершувалося, — розповідає цехмайстер Київського кобзарського цеху, археолог Микола Товкайло. — Кобзарі в старі часи кріпилися до якоїсь церкви, мали там свою ікону. Як правило, як у козаків, так і в кобзарів, іконоюпокровителькою був образ Покрови Пресвятої Богородиці. У Київського кобзарського цеху теж виробилася традиція збиратися на Трійцю біля церкви Івана Богослова, що на території Михайлівського монастиря. Ми освячуємо там інструменти, які змайстрували за рік, хлопці співають псалми і думи...».
Книги, фільми і школа
( Читати далі )
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1181/1
...Товарищ москаль на Украину зубы не скаль!
Разучите эту мову на знаменах – лексиконов алых,
эта мова величава и проста:
"Чуєш, сурми заграли, Час розплати настав".
Володимир Маяковський.
"Хахли" і "Кацапи" Звідки походять ці прізвиська українців і росіян? Що за ними стоїть?
Ці роздуми про історію і суть досить одіозних прізвиськ "хохол" і "кацап" написав учасник війни, київський професор з надією опублікувати в "Українській Газеті", передплатником якої був багато років, та не встиг передати до редакції. Через тяжку хворобу він помер. Приніс нам статтю молодший син. Але батько чомусь підписався не, своїм справжнім прізвищем, а багатозначним псевдонімом. Судячи з пояснення сина, професор побоювався не за себе, а за долю трьох своїх синів, які змушені й досі працювати в Україні у російськомовних колективах. Такі, на жаль, маємо реалії сьогодні. Українці хочуть казати правду, але бояться. Тож послухаймо, хто ми, та хто хоче впродовж багатьох століть і понині нами володіти.
Віктор МОВЧАН,
інвалід війни 1941 – 1945 pp.
( Читати далі )
Можна бути хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами країна...
